Патріотичний пафос лірики М. Вінграновського як прояв екзистенційної сутності особистості автора

Художній світ М. Вінграновського, попри непоодинокі випадки імперсональності (присутність позатекстового автора), структурований здебільшого детермінантами суб’єктної структури (психологічне, соціальне, національно-екзистенційне, мовне тощо). Його творчість, як і більшості шістдесятників, «знаменувала посилення особистісного начала в літературі» [2, с. 3]. В. Панченко, аналізуючи поезію Л. Костенко часів «відлиги» і «заморозків», говорить про виразне акцентування шістдесятниками «потреби національної гармонії» [9, с. 56]. Ця ідея маніфестувалася навіть поетами так би мовити «неголосної хвилі літературного шістдесятництва» [10, с. 95]. Одним із ключових модусів репрезентації ліричного суб’єкта в авторському тексті М. Вінграновського закономірно стає гранична національна визначеність, що виявилась у «злитості» колективного та індивідуально-авторського «Я».